Автор 
11 січня минає 178 років з дня народження Василя Нагірного – архітектора, кооператора і громадського діяча, чия робота визначила не лише вигляд сотень галицьких церков, а й економічну самостійність українців у кінці XIX – на початку XX століття.
Його ім’я знають як ім’я автора майже чверті храмів Галичини. Але спадщина Нагірного значно ширша – від типових церковних проєктів до перших українських кооперативів і страхових товариств.
Василь Нагірний народився 1848 року в селі Гірне на Стрийщині. Дитинство було складним: мати померла, коли хлопцеві було півтора року, згодом не стало і батька. Вихованням займалася бабуся – саме вона сформувала релігійність і впертість, які супроводжували Нагірного все життя.
У шкільні роки він залишився калікою – після травми ноги рідні не дозволили лікарям її вправляти, сподіваючись, що кульгавість убереже хлопця від служби в австрійській армії. Так він і залишився кульгавим на все життя.
Навчаючись у Стрию, Нагірний остаточно залишився без матеріальної підтримки і був змушений заробляти приватними лекціями. З 1866 року продовжив освіту у Львові, проходячи через бурси, педагогічні курси і реальну школу, яку закінчив у 1870 році.
Цей період він згадував як один із найважчих.
“Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині”, – писав Нагірний у спогадах.
Швейцарський гарт
У 1870 році він став слухачем Технічної академії у Львові, поєднуючи навчання з викладанням рахунків і руської мови в приватній гімназії. Проте вже за рік Нагірний вирішив їхати далі – до Швейцарії.
У Цюриху він спочатку навчався на підготовчих курсах, а з 1872 року – на будівельному відділенні політехніки. Саме там він побачив приклад ефективної кооперації дрібних фермерів і зрозумів, як об’єднання дає змогу виживати малим громадам.
“Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?”, – писав він.
Сім років Нагірний працював архітектором у Цюриху та Вінтертурі, маючи стабільний дохід і європейські перспективи. Але 1882 року він свідомо повернувся до Львова.
Повернення збіглося з національним піднесенням у Галичині. Нагірний швидко знайшов своє покликання – церковне будівництво. Перший храм у Малому Яричеві орієнтувався на Софійський собор у Константинополі, а базовим стилем став неовізантійський з елементами неороманського та неокласицизму.
Та дуже скоро архітектор зрозумів головну проблему – громади прагнули мурованих храмів, але не мали коштів на дорогі проєкти. Відповіддю стала власна система типових рішень.
Нагірний спростив форми, відмовився від надмірного декору і створив проєкти, які могли реалізувати місцеві майстри з доступних матеріалів. Так виникла те, що згодом назвуть новою галицькою школою сакрального будівництва.
Її принципи були простими:
- орієнтація на фінансові можливості конкретної парафії
- використання місцевих матеріалів
- мінімум декору і чітка конструкція
- логічні плани і стримана гідність форм
За життя Нагірного вважали, що кожна четверта церква в Галичині збудована за його проєктами. Загалом їх було понад двісті – дерев’яних і мурованих, у Львові, Славському, Жидачеві, Буську, Миколаєві та на території сучасної Польщі.
Архітектура для Нагірного була лише частиною справи. Він добре розумів економічний вимір життя громади і вважав, що купівля товарів у чужих крамарів означає втрату грошей для українців.
У 1883 році він заснував “Народну торгівлю” – перший український кооператив, де селяни могли збувати продукцію і купувати товари за чесною ціною. Нагірний особисто написав “Порадник для крамниць”, пояснюючи основи бухгалтерії.
До 1908 року мережа об’єднувала близько 830 крамниць. Згодом з’явилося і страхове товариство “Дністер” – перша українська установа, що давала можливість застрахувати майно і уникнути повного розорення після пожеж.
Він також стояв біля витоків організацій:
- “Сокіл” – спортивного товариства
- “Зоря” – об’єднання ремісників
- “Народна Гостиниця” – першого українського готелю у Львові
Паралельно Нагірний редагував газету “Батьківщина”, балотувався до парламенту і продовжував архітектурну практику.
У 1884 році Василь Нагірний одружився з Марією Дудикевич. У подружжя народилося четверо дітей. Син Євген продовжив архітектурну справу батька, збудувавши сотні споруд.
Окрема гілка родини стала відомою всьому світові – онука Нагірного Софія емігрувала за кордон, а її донька, правнучка архітектора, стала легендарною співачкою Квіткою Цісик.
Сам Нагірний великих статків не нажив. Його капіталом залишилися збудовані церкви і працюючі кооперативи. Він помер у лютому 1921 року у Львові, а його могила на Личаківському цвинтарі залишається скромною.
Сьогодні Василя Нагірного згадують як людину, яка навчила українців рахувати гроші і молитися у власних храмах. Його спадщина – це не лише сотні будівель, а фундамент громадської солідарності, на якому трималася Галичина на зламі століть.
Коментарі