«Яворина» між памʼяттю і авторством: історія однієї пісні, двох Степанів і кількох епох

Одна пісня. Два імені. Кілька життів, які перетнулися у музиці, памʼяті та українській історії. «Яворина» давно стала народною, але її шлях — значно складніший, ніж здається на перший погляд.

Після смерті Степана Гіги письменниця Оксана Забужко опублікувала емоційний допис, у якому згадала історію, почуту від Леоніда Плюща. Йшлося про прохання колишнього голови Верховної Ради Івана Плюща — виконати на його похороні «Яворину». Цю пісню він обрав як власний реквієм.

У дописі Забужко звучить не лише спогад, а й ширший біль — про покоління українців, змушених мовчати, виживати і втрачати:

“Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну…”

“Я сентиментальна, так. Я тоді, слухаючи цей, вибраний Іваном Плющем для себе реквієм, — розплакалась. За всіх наших занапащених «селянських дітей» разом — і тих, які дожили до України, і тих, які не дожили, і тих, які, числом неміряні, зосталися по Сибірах та інших «чужих-українах» на добриво для чужих врожаїв…”

І далі — важливий висновок, який виходить за межі конкретної історії:

“Оце моє мимовільне, спонтанне оплакування Івана Плюща під пісню Степана Гіги — й називається в людях і народах мистецтвом: безвідносно до жанру й цільової аудиторії”.

У цьому емоційному наративі є одна суттєва прогалина. Музику до «Яворини» справді написав Степан Гіга. Але слова — іншого автора. І про нього у публічних згадках часто забувають.

Текст пісні належить поетові Степанові Галябарді. Родом із Тернопільщини, він навчався у Чернівецькому університеті. Сам вірш зʼявився після смерті Назарія Яремчука і був йому присвячений. Уже згодом Галябарда запропонував Гізі покласти ці рядки на музику.

Їхня співпраця дала результат, який з часом вийшов за межі авторських підписів. «Яворина» стала піснею памʼяті — для різних людей і різних моментів.

Степана Галябарду добре знали в українському медійному середовищі ще з 1980-х. Він очолював молодіжну редакцію Українського радіо — простір, який у пізньорадянські часи залишався одним із небагатьох острівців живої української мови й думки.

Саме там виходила програма «Бліц» від «Молодої гвардії», яку слухала вся країна. Над нею працювали:

• Василь Яцура
• Володимир Нечипорук
• Сергій Філіпенко
• Микола Костюков

Поруч формувалося коло журналістів і поетів, знайомих ще з журфаку Київського університету — Олеся Гояна, Євгена Рибчинського та інших. Це було середовище, де українське слово потребувало не лише таланту, а й захисту.

Тому сьогодні теплі спогади лунають не лише про Галябарду, а й про редакторів, які в комуністичні часи свідомо відстоювали українське — зокрема Володимира Боденчука з «Молоді України».

Нещодавно у Львові, на ювілеї лікаря і політика Романа Грицевича, Степан Галябарда знову співав «Яворину». Ту саму просту пісню, написану як прощання з Назарієм Яремчуком. Ту, яку любив Іван Плющ. І ту, що завдяки Степанові Гізі стала по-справжньому народною.

Історія «Яворини» — це не лише про музику. Це про памʼять, авторство і те, як мистецтво здатне зшивати різні покоління в одну спільну тишу.