Свідчення, що змінюють світ: як епілог Наді Мурад став політичною заявою

Історія, розказана в кількох хвилинах з трибуни ООН, перетворила особисту травму на глобальний заклик до дії. В епілозі мемуарів “Остання дівчина” Надя Мурад підсумовує шлях від полону ІДІЛ до міжнародної правозахисної боротьби.

Надя Мурад – іракська правозахисниця єзидського походження, яка пережила геноцид свого народу, сексуальне рабство та втрату родини. У 2018 році вона стала лауреаткою Нобелівської премії миру. Її мемуари “Остання дівчина”, що вийшли українською мовою у 2025 році у видавництві “Бородатий Тамарин” у перекладі Яни Миколишиної, швидко стали світовим бестселером.

Епілог книги повертає читача до листопада 2015 року – моменту, коли Мурад уперше наважилася публічно розповісти свою історію на форумі ООН з питань меншин у Женеві. На той момент минуло трохи більше року з часу захоплення села Кочо бойовиками ІДІЛ.

Вона їхала до Швейцарії потягом через Німеччину, вдивляючись у темні ліси за вікном. Нові пейзажі лякали і водночас символізували початок іншого життя – життя біженки, далекої від рідного Синджару.

Перед виступом Мурад разом з активісткою Нізрін намагалася втиснути біль цілого народу у три хвилини промови. Вона хотіла говорити про дітей, які померли від спраги, про жінок і дівчат у полоні, про масові вбивства і зруйновані громади.

Світ, переконана вона, мав почути про злочини проти єзидів.

Німеччина стала для неї тимчасовим притулком. Тут біженців зустрічали з теплом, і це давало надію на інтеграцію. Водночас інші єзиди залишалися у таборах в Іраку або опинялися в країнах, де їм не були раді. Деякі держави взагалі відмовлялися приймати біженців, що викликало в Мурад гнів і відчай.

У своїй промові вона хотіла не лише свідчити, а й вимагати:

• створення безпечної зони для релігійних меншин в Іраку
• притягнення членів ІДІЛ до відповідальності за геноцид і злочини проти людяності
• повного визволення Синджару
• офіційного визнання сексуального рабства воєнним злочином
• підтримки реінтеграції жінок і дівчат, які пережили полон

Але часу вистачило лише на одне – на особисту правду.

Рішення говорити відкрито про зґвалтування, побиття і втечу стало для неї одним з найважчих у житті. Вона тремтіла, читаючи промову, але мовчання зали засідань свідчило: її чують.

“Я була лише однією із сотень тисяч єзидських жертв”, – наголосила вона, пояснюючи, що говорить не лише за себе.

Після виступу до неї підійшла жінка з Туреччини, яка втратила брата. Ця коротка розмова стала підтвердженням того, що спільний біль може об’єднувати.

Повернувшись до Німеччини, Мурад вирішила присвятити себе допомозі іншим єзидам. Так почалася її співпраця з правозахисною організацією Yazda, створеною єзидськими активістами з різних країн. Вони займалися порятунком полонених, підтримкою вцілілих і документуванням злочинів ІДІЛ.

Життя в безпеці не означало зцілення. Маленька квартира, фотографії загиблих, щоденні молитви і сни про Кочо нагадували: дому, яким він був, більше не існує. Спроби психологічної терапії часто лише відкривали старі рани.

У травні 2017 року Мурад дізналася, що Кочо звільнили з-під контролю ІДІЛ. Попри небезпеку мін і залишених бойовиків, вона вирішила повернутися. Побачене село було спустошене: розграбовані будинки, спалені спогади, людські останки у школі.

І все ж, переступивши поріг рідного дому, вона відчула:

“На якусь мить серце підказало: я вдома”.

Між першим виступом у Женеві та поверненням у Кочо минуло менше двох років. За цей час Мурад стала Послом доброї волі ООН з питань гідності постраждалих від торгівлі людьми і неодноразово виступала перед світовими лідерами.

Кожна промова вимагала знову і знову проживати пережите. Але з часом вона усвідомила: відверта розповідь – це її зброя. Свідчення відбирають у терористів владу і наближають момент відповідальності.

Зусилля єзидської громади дали результат. ООН офіційно визнала злочини ІДІЛ геноцидом. Канада погодилася прийняти більше єзидських біженців. Почалися розмови про створення безпечної зони для меншин в Іраку. З’явилися юристи, готові працювати над справами проти винних.

У таборах біженців родичі Мурад і тисячі інших людей продовжують боротьбу – організовують демонстрації, шукають зниклих, ховають загиблих і навчають дітей у імпровізованих класах. Колишні фермери і студенти стали правозахисниками та релігієзнавцями, щоб зберегти культуру і пам’ять.

Фінал епілогу звучить як вирок насильству і водночас як надія.

“Але понад усе я хочу бути останньою дівчиною у світі з подібною історією”, – сказала Надя Мурад.

Це не лише особисте бажання. Це вимога до світу, який почув і більше не має права мовчати.