Це війна росіян, а не Кремля

На церемонії “Межа року 2025”, де Капітула журналу “Ї” вручала відзнаку “За інтелектуальну відвагу”, пролунала промова, що одразу вийшла за межі урочистого формату. Вона не була ані подякою за нагороду, ані підсумком особистого шляху. Це була публічна розмова про страх, відповідальність і війну, яку більше неможливо пояснювати абстракціями.

Олена Стяжкіна говорила про відвагу не як про рису характеру, а як про постійну роботу зі страхом. У її формулі немає героїки. Є три страхи, з яких виростає дія. Два з них, за її словами, вдалося подолати. Третій залишився і тепер визначає всі подальші рішення.

Перший досвід відваги сформувався ще до війни – у середовищі, де слабкість, крихкість і вразливість не вважалися дозволеними. Це була відвага виживання. Але після 2014 року її джерело зникло, а сама відвага набула іншого, набагато небезпечнішого змісту.

Улітку 2014 року, коли Стяжкіна ще жила в Донецьку, вона отримала запрошення приєднатися до українського ПЕН-центру. Спочатку це здавалося визнанням її роботи як письменниці та правозахисниці. Насправді ж ідеться про спробу захисту. В умовах окупації вона та її друзі не могли мовчати про російську навалу і вдавалися до прямих форм спротиву, зокрема випускали підпільну газету накладом 100 тисяч примірників. З погляду окупаційної влади це був злочин.

Членство у ПЕН-центрі давало мінімальну, але реальну надію на порятунок у разі арешту – шанс бути витягнутою з тюрми чи підвалу. Зрештою їй вдалося виїхати самій. Але, як наголосила Стяжкіна, саме солідарність – жива і символічна – дала змогу втриматися над прірвою. Вона дозволяє бути вразливими, не боятися думати і помилятися.

Другий страх, з якого виросла відвага, був страхом несвободи, неволі й підкорення. У квітні 2014 року Стяжкіна виступила в Москві на публічній літературній події, намагаючись прямо сказати, що Україна не потребує російського “захисту”. Саме тоді, визнає вона, було зроблено кілька принципових помилок.

“Я помилилася, думаючи, що в Росії є люди, спільноти, суспільство, здатні зупинити війну. Їх немає. Є окремі святі – або в тюрмах, або на боці України. Це війна росіян, а не Кремля.”

Ще однією помилкою стала віра в можливість культурного протиставлення. Тоді їй здавалося, що співзвучність Путіна і Пушкіна можна використати як аргумент проти війни. Сьогодні вона говорить про це без застережень.

“Путін дорівнює Пушкіну. Вони про одне й те саме: про позірну, здебільшого вкрадену велич, страх, несвободу, підкорення, вбивства і ненависть.”

Третьою ілюзією була сама Москва як простір для розмови. Колись вона планувала повернутися туди, щоб говорити про літературу. Наприкінці 2023 року цей намір переформулювався у жорстку умову: поїхати, коли Москва виглядатиме як Бахмут, Часів Яр або Торецьк. Станом на сьогодні цього бажання більше немає. Фотографій буде достатньо.

Окремий блок промови був присвячений мовному питанню. Стяжкіна наголосила, що російська мова в Україні ніколи не потребувала захисту. Ні тому, що держава не переслідувала людей за мовною чи будь-якою іншою ознакою, ні тому, що сама війна знищила більшість тих, хто говорив російською.

У майбутньому, після розпаду так званої болотяної федерації, російська мова, за її словами, не потребуватиме жодного особливого захисту – так само, як чуваська, якутська, китайська, англійська, іспанська чи будь-яка інша іноземна мова.

Говорячи про свободу, Стяжкіна підкреслила: вона сама більше не живе у страху несвободи. Але цей страх залишається з людьми на окупованих територіях Бердянська, Скадовська, Луганська, з військовополоненими з Азовсталі та з усіма, хто змушений чекати визволення. Їхня відвага виживати, за її словами, потребує свідчення і проговорення.

Сьогоднішня відвага, зізнається вона, знову базується на страху. Але це вже не страх здатися слабкою. Це страх не відповідати тій планці, яку щодня задають воїни і воїнки ЗСУ та ті, хто загинув за свободу.

Вона називає імена загиблих – Віки Амеліної, Степана Чубенка, Ірини Цибух, Данила Подибайла, Степана Теличка. І говорить про бажання не розчарувати їх, навіть якщо вони вже пробачили б хвилину слабкості.

Наприкінці промови з’являється формула, що давно кочує культурним простором: “Вітру немає – треба гребти руками”. Латинське прислів’я, яке, як нагадує Стяжкіна, ніколи не означало приреченість.

“Вітер буде. На морі так завжди: він зникає і повертається. Головне, що ми знаємо порт. Він називається Україна – Перемога.”

Саме цей страх – плідний і чесний – не дозволяє зневіритися, підсумувала вона. І саме з нього сьогодні народжується відвага.