Коли любов не вписується у бюрократію: як втрата партнера на війні залишає дівчат без прав і захисту

Вони ховали коханих, організовували поховання, забирали нагороди та особисті речі, виносили біль і побутові справи на собі. Але для держави вони часто залишалися «ніким», бо не встигли одружитися. П’ять історій жінок, чиє життя розірвала війна, показують, що відсутність офіційного шлюбу перетворює особисту трагедію на боротьбу за елементарні права.

Аріана Мирончук – кохана командира спецпідрозділу «Кракен», яка сама організовувала похорон

Давид Ярина підписав контракт одразу після повноліття. Він жив військом, рідко говорив про страх смерті, але боявся залишити Аріану саму. Пара планувала розписатися восени та переїхати до Харкова. Не встигли.

Коли Давид загинув під час бойового завдання, саме Аріані подзвонили першій – побратими не могли знайти його батьків. Вона повідомила трагічну новину родичам, займалася похованням, приймала на себе все організаційне навантаження. На церемонії хлопцеві вручали прапор, шеврон і медаль. Частину віддали матері. Частину – Аріані.

Та вже увечері дівчина отримала дзвінок з поліції: батьки Давида заявили, що вона нібито «присвоїла» нагороду.

“Сказали, що я повинна все повернути. Або просто нагрубити. Побратими ж говорили: це було спільне рішення – нагорода має лишитися зі мною”.

Попри тиск, Аріана зберігає речі Давида й продовжує говорити про нього як про людину, яка назавжди залишилася в її серці. Майбутні стосунки вона бачить лише з тим, хто зможе прийняти цю пам’ять.

Тамара Мітельман – наречена командира 41-ї бригади, яка втратила коханого за тиждень до річниці

Іван Яремчук служив бойовим медиком, вижив у найважчих боях, планував весілля. Після виходу з позицій у Часовому Яру він казав Тамарі: «Мене тримала думка, що ми одразу одружимось». Разом вони купили обручки. Дату визначили на лютий.

17 лютого Іван вже не вийшов на зв’язок. Того дня в авто з військовими влучив російський дрон. Командир загинув.

Поруч із Тамарою були батьки Івана. Їхнє тепло допомагало триматися, але біль не відпускав. Тамара звернулася до психологів, які навчили її дозволяти собі не бути «зручною для інших» у період горя.

“Ти втрачаєш водночас людину й майбутнє, яке з нею будував. Мені потрібно було робити щось – тому я продовжила збір Івана на машину для його підрозділу”.

Сьогодні Тамара підтримує побратимів загиблого, зберігає пам’ять про нього та намагається перетворювати власний біль на допомогу іншим.

Катерина Бідненко – військовослужбовиця, яку цькували за кохання після загибелі партнера

Катерина й Андрій Савон спілкувалися щодня, навіть під час активних боїв. Він пройшов Попасну, воював у різних підрозділах, намагався берегти її від розмов про смерть. Але коли його дронова атака наздогнала під Костянтинівкою, світ для Катерини зупинився.

Особливо боляче вдарила реакція соцмереж – хейт, звинувачення, образи. «Ти ж не дружина, знайдеш іншого», – писали незнайомці.

“Хотілося щось довести, але не потрібно. Це даремна витрата сил, яких у той момент і так немає”.

Сьогодні Катерина зізнається: досі не готова до нових стосунків, бо щоразу на думку спливає Андрій, їхні плани й розмови про майбутнє.

Марʼяна Бондарук – дівчина Героя України, якій сказали: «Ти – ніхто»

Перші серйозні стосунки, молоде кохання, спільні мрії. Назар Небожинський загинув на Чернігівщині у березні 2022 року. Він завжди відмахувався від розмов про небезпеку, казав: «Мене й машина може збити – коли призначено, тоді й станеться».

День загибелі Марʼяна пам’ятає по деталях – нерозчитані голосові, коротке повідомлення «Все добре», дзвінок від матері Назара.

“Коли Назару вручали звання Героя України, я не могла там бути. Бо я – дівчина, я – ніхто”.

Марʼяна довго не наважувалася будувати нові стосунки, боялася реакції батьків Назара та осуду суспільства. Але знайшла людину, яка прийняла її горе. Тепер вона підтримує тих, хто теж втратив близьких, і знає: денний біль можна перетворити в щось тепліше – любов і сили для інших.

Ольга Ушакова – військова та мати доньки, народженої після загибелі батька

Ольга й Андрій Чертов служили разом у 47-й бригаді. Вони визначили дату весілля, замовили обручку. Але наприкінці липня російський удар по Оріхову забрав життя Андрія. Дівчина була поруч, коли рятувальники розбирали завали.

Через кілька тижнів вона дізналася, що вагітна. Народила доньку, яку назвала Соломією – так хотів Андрій. І почалася нова боротьба.

Без офіційного шлюбу вона не мала права на виплати, соціальну допомогу, навіть суд за встановлення батьківства тривав рік. У пенсійному фонді їй сказали, що не повинні були навіть розглядати заяву.

“Я знаю, що я – його кохана жінка, а на моєму вихованні його дитина. Але для держави я не дружина”.

Соломія зростає, тримаючи в руках фото батька й називаючи його «тато». Ольга розповідає їй історії про Андрія й вірить, що колись вони зустрінуться.

Коли любов розбивається об закон

Усі ці історії об’єднує одне – відсутність офіційного статусу позбавила дівчат не лише підтримки, а й права бути поруч у моменти, які визначають пам’ять про людину. Похорон, нагороди, матеріальні виплати, суди, обговорення майбутнього дитини – для них усе це стало додатковим фронтом.

І водночас вони доводять: любов і пам’ять не мають штампу. А суспільству й державі доведеться вчитися визнавати це на практиці.