“2000 метрів до Андріївки”: оператор Алекс Бабенко про реалії фронтових зйомок

28 серпня в український прокат виходить документальний фільм “2000 метрів до Андріївки”, що показує звільнення однойменного села під Бахмутом. Стрічку створили оскароносний режисер і лауреат Пулітцера Мстислав Чернов та фотограф Associated Press Алекс Бабенко. У розмові з кінокритикинею Альоною Шиловою для Суспільне Культура Бабенко поділився деталями зйомок, міркуваннями про етику у відображенні війни та досвідом роботи на передовій.

За словами оператора, для зйомок використовували камери Sony Alpha 7S III, а також екшн-камери та обладнання на шоломах військових. Бабенко додав, що екшн-камери були особливо цінними, адже могли знімати безперервно протягом багатьох годин. Це дозволило зберегти ключові епізоди, які інколи було складно зафіксувати на основну техніку.

«Ми прагнули максимально занурити глядача в атмосферу бою. Завдяки кадрам із шоломів військових вдається показати війну від першої особи. Для нас важливо було передати досвід бійців настільки реалістично, наскільки дозволяють сучасні засоби зйомки», – пояснив Бабенко.

Працювати доводилося в екстремальних умовах: на мінних полях, у траншеях, під щільними обстрілами. Бронежилет, шолом і декілька камер стали постійним «набором» журналістів. «Коли падаєш, завжди думаєш, як уберегти техніку. Одну камеру тримаєш у руках, іншу кріпиш збоку, аби в разі обстрілу не пошкодити», – зазначив оператор.

Для тих, хто планує працювати на фронті, він радить проходити курси HEFAT – це базова підготовка для журналістів у гарячих точках. «Має бути аптечка, щонайменше чотири турнікети, чіткі маршрути евакуації та надійна команда військових. Без цього не можна заїжджати в зону бойових дій», – підкреслив він.

Бабенко працював зі взводом Третьої штурмової бригади, довіру до якого здобув ще до початку співпраці з Черновим. «Це була не інтеграція, а журналістська робота. Ми мали підготовку й досвід, тому військові дали нам можливість бути поруч. На війні довіра формується дуже швидко – часу на довгі аналізи немає», – розповів він.

Особливу увагу приділяли протоколам безпеки. У разі поранення або загибелі когось із команди насамперед оцінювали обстановку: чи можна діяти без ризику для життя, як швидко надати допомогу та як вийти на зв’язок із командним пунктом.

Щодо найемоційніших моментів оператор каже: під час евакуації поранених важливо не заважати медикам. «У такі хвилини думаєш не про почуття, а про технічні деталі – чи наведений фокус, чи правильно поставлена камера. Емоціям просто немає місця», – поділився він.

Тема етики у відображенні війни, за словами Бабенка, залишається дискусійною. Проте він переконаний: «Варто показувати війну такою, якою вона є. Події визначають, що ми знімаємо, а не наші побажання. Якщо почати фільтрувати матеріал, виникне прірва між глядачем і військовими».

Фільм розрахований як на українську, так і на міжнародну аудиторію. Для іноземців автори прагнули показати, що за цифрами втрат стоять конкретні люди – добровольці, які стали до зброї через агресію Росії. Для українців ця історія має ще глибший емоційний вимір, адже кілька героїв стрічки після зйомок загинули. «Ми задокументували їхній досвід, зберегли пам’ять про цих людей в історії», – сказав Бабенко.