Коли Всесвіт закінчується разом із людиною: що не так (і що влучно) у фільмі “Життя Чака”

З 17 липня в українському прокаті — стрічка “Життя Чака” режисера Майка Фленегана, знята за однойменною повістю Стівена Кінга. У центрі — історія життя Чарльза Кранца (або просто Чака), яку автори подають у зворотному порядку. Роль головного героя виконав Том Гіддлстон. Але попри зірковий склад і глибокі підтексти, стрічка викликає доволі змішані враження.

Все починається з кінця

Фільм відкривається “Актом 3” — і це не метафора. Глядачі одразу потрапляють у фінал подій, коли світ буквально розвалюється на очах: зникає інтернет, зникає світло, на континенти насуваються стихійні лиха, а в небі вибухають зорі. Аби підкреслити масштаб катастрофи, режисер вводить дві паралельні лінії — вчителя Марті (Чиветел Еджіофор), який попри апокаліпсис продовжує викладати дітям, та медсестру Фелісію (Карен Гіллан), яка рятує самогубців. Їхнє минуле пов’язане — колись вони були подружжям. Їхнє теперішнє — без опори, у страху, що світ от-от припинить існування.

У цій темряві з’являється абсурдне і водночас інтригуюче світло: банери, телеекрани, вивіски та навіть голограми у вікнах — усюди раптом з’являється зображення усміхненого чоловіка з написом: “Дякуємо, Чаку, за неймовірні 39 років!” Чак, здається, стає останнім символом людства.

Закінчується цей акт фінально: Марті і Фелісія обіймаються, дивляться на зорі й промовляють слова любові. Потім — темрява.

Знайомство з Чаком

Наступна частина — “Акт 2” — знайомить глядача з самим героєм. Перед нами — Чак середнього віку, бухгалтер, який приїздить на професійну конференцію. Але замість участі в нудних подіях чоловік раптово захоплюється музикою на площі й починає танцювати.

Сцена із запальним танцем, без сумніву, одна з найяскравіших у фільмі — не в останню чергу завдяки грі Гіддлстона, якому вдається поєднати сором’язливість і щирий екстаз. Саме ця сцена додає у стрічку рідкісну іскру життя, яка трохи розмивається в загальній хмарі метафоричності.

Але поруч із натхненням — і біль. У Чака пухлина мозку, йому залишилось жити дев’ять місяців. І ось це майбутнє — його кінець — стає, здається, кінцем усього світу. Та попри глибину образу, “Акт 2” залишається скоріше епізодом, аніж розкриттям героя.

Коли все починалося

Останній за хронометражем, але перший за логікою — “Акт 1” розповідає про дитинство Чака. Після смерті батьків хлопчик живе з дідусем і бабусею, які стають його провідниками у світ. Від бабусі — любов до танцю, від дідуся — захоплення математикою, що згодом визначить його професію.

Ця частина — найтепліша в стрічці. Вона контрастує з апокаліптичним початком і додає простоти, яку фільму дуже бракує. Але попри легкість і зворушливість, ця частина теж не дає відповідей на ключові питання: чому Чак став центральною фігурою світу? Чому саме його життя визначає хід Всесвіту?

Потік символів чи хаос? Сильні й слабкі сторони стрічки

Режисер Фленеган грає з мотивами повторення, дзеркал, переплетення реальностей. Ті самі актори з’являються в різних епізодах у нових ролях, цитати про силу математики звучать і з вуст дідуся Чака, і вчителя Марті. Все це натякає: можливо, перед нами — фрагменти одного й того ж Всесвіту. А можливо — усього лише уяви Чака, що помирає.

Метафора Всесвіту як людського мозку, який згасає — це, мабуть, найглибший рівень трактування стрічки. У такому контексті зникнення зірок, руйнація планети, паніка й загасання світла — не що інше, як образ смерті одного чоловіка. Бо людина — це і є Всесвіт.

Та проблема в тому, що така філософія подана без належної структури. “Життя Чака” — це мозаїка без чіткого орнаменту. Глядачеві пропонують відшукати власну правду — але водночас не дають достатньо опор, щоб ця правда стала зрозумілою.

Фільм, який грає на акторській харизмі

Якщо щось справді тримає стрічку — то це актори. Том Гіддлстон, Чиветел Еджіофор, Карен Гіллан, Марк Гемміл, Джейкоб Трембле — усі приносять у кадр живу енергію. Саме їхні емоції змушують глядача повертатися до екрана навіть тоді, коли сюжет починає хитатися.

Але за двогодинний хронометраж сценарій не дає цим героям справжніх арок. Замість розвитку персонажів — набір епізодів. Замість емоційної кульмінації — багато закадрового голосу, що пояснює, чого не вдалося показати на екрані.

І тут постає питання до первинного матеріалу. “Життя Чака” — це повість на 70–80 сторінок зі збірки “Якщо кров тече”. Перетворення такої форми на повноцінний фільм — це завжди ризик. Адже ритм, структура й баланс у повісті значно інші, ніж у романі. Часто такі історії краще звучать у форматі короткометражки або мінісеріалу.

Фленеган ризикнув — і не зовсім влучив. Хоча в минулому режисер доводив, що вміє працювати з атмосферою та екзистенційними темами, як-от у “Примарі маєтку Блай”, цього разу він, здається, втратив фокус.

У підсумку “Життя Чака” — це водночас поетичне й фрагментоване кіно. Для тих, хто любить розгадувати сенси, тут є простір для інтерпретацій. Але тим, хто чекає лінійної історії чи чіткої розв’язки, стрічка може видатися важкою і розмитою.